X

Власний досвід: Експрес Київ-Бориспіль vs таксі

Журналіст, ведучий 1+1 Сергій Іванов про експрес Київ-Бориспіль та "бомбил"

Експрес і халдеї.

На пошуковий запит “Експрес Київ – Бориспіль” Google спочатку видає розклад руху, а потім випулює більше десятка новин “Експрес Київ-Бориспіль зламався”. Складається враження, що це єдина новина, пов’язана з цим експресом, або що він зламався назавжди.

Сьогодні я вирішив вперше скористатися ним. Свою багатостраждальну “бляху” я продав, а викликати таксі завадила жаба. Враховучи нещодавну колективну істерію, на вокзал їхав тепло одягненим і у скептичному настрої. Купив квиток за 80 грн, дочекався потяга, який прибув вчасно о 16:17, як заявлено на сайті, чим несамовито мене здивував, і так само вчасно приїхав у “Бориспіль” о 16:38.

Враження від подорожі – цілком позитивні. Сучасний, чистий вагон з багажними стійками, інформаційними екранами, туалетом. Станція в аеропорту – чудова, від потягу до терміналу – 3 хвилини пішки. Єдине зауваження – небезпечно великий проміжок між порогом вагону і платформою, бажано або нагадувати пасажирам, щоб не травмувалися, або зробити інформаційні наліпки на кшталт лондонських “mind the gap”. Все решта – ок.

В аеропорту я зустрів людину, поговорив з нею трохи довше, ніж планував, тому був змушений повертатися до міста на таксі, оскільки залишалося буквально півгодини до наступної зустрічі. UBER пообіцяв машину за 20 хвилин, яких я не мав, “Уклон” так само не квапився. Довелося шукати, як кажуть на Донбасі, “халдея”, тобто неофіційного таксиста. Ви напевно бачили в “Борисполі” вгодованих хлопців у шкіряних бомберах і з ключами на вказівних пальцях, які пропонують таксі до Києва за середньою ринковою лондонською ціною. Це “халдеї”.

Першого я перехопив біля іноземця, який щойно прилетів і не міг збагнути, що від нього хоче одягений як ромський барон чувак у пишній чорній перуці і масивному золотому ланцюгу поверх светра. Інтурист з острахом дивився на цього респектабельного джентльмена, безпорадно озираючись на всі боки.

– Скільки? – спитав я.
– А сколько ты даешь, – спитав мене у відповідь халдей.
– Ви маєте якусь фіксовану таксу?
– Куда ехать?
– На Позняки.
– Ну не знаю… Рублей пятьсот даешь?
– Рублєй?
– Не долларов же.

Присягаюсь, якби мав російську валюту, я б погодився, доїхав до Києва і вручив би йому 500-рублеву банкноту. Напевно куплю собі одну – для виховання обскурантів.

– Ні. Це дуже дорого. “Убер” 320 грн пише.
– Ну и жди свой “Убер”.

Я дістав телефон, відкрив додаток і почав замовляти UBER.

– Ну а сколько максимально даешь?
– 350.
– Давай 450 и поехали.
– 400 – остаточна цифра.
– Нет, за 400 я не поеду. Спрошу Васю. Вася, иди сюда. Поедешь на Позняки за четыреста?

Підійшов Вася, напівпаралізований кульгавий чоловік з інвалідною тростиною і показав мені чотири пальці.

– А хто за кермом?
– Я, – коротко відповів Вася і вказав на вихід.
– Препрошую, а вам точно можна? – перепитав я.

Вася у відповідь енергійно киванув і видав набір звуків, з якого я зрозумів лише словосполучення “перша категорія”, втім вирішив не уточнювати, про яку категорію йдеться. Зрештою, попри свій фізичний стан виглядав Вася набагато приємніше, ніж барон у перуці. До Позняків ми доїхали за 20 хвилин – Вася виявився спритним водієм. Я дав йому 400 грн, побажав здоров’я і пішов на зустріч.

Дорогою я думав про те, як на одній території можуть співіснувати дві різних епохи, два різних світи. Можливо ми і нещасні якраз тому, що опинилися на перехресті. Можливо тому, що надто толерантні до минулого. А можливо тому, що дуже нетерплячі до майбутнього.